Чи потрібно зафіксувати ставку до 2026 року? Не зосереджуйтеся на 25 базисних пунктах — це лише зовнішній прояв; справжня небезпека полягає у потрійному тиску з боку боргового ринку, ринку цінних паперів та політики, що змушують Федеральний резерв США потрапити у структурний глухий кут — глибокий аналіз логіки американської монетарної політики та її впливу на глобальні цінові активи

Нещодавня стратегічна оцінка компанії Madison Investments створила сенсацію, приховану під спокоєм фінансових ринків. Вона чітко зазначила: "Федеральний резерв може утримувати поточний рівень ставок до другого кварталу 2026 року." Сам факт цього твердження викликає глибоку тривогу на ринках, і не через тривалість прогнозу, а через суттєву зміну у логіці монетарної політики — це не просто "зупинка зниження ставок" чи "яструбя очікуваність", а стан, близький до "заморожування ставки" (Rate Freeze): тривалий високий рівень ставок, що фіксується і не рухається, що зменшує політичний гнучкість.

Коли базова ставка економічного ядра країни залишається на обмежувальному рівні понад два з половиною роки, її значення виходить за межі простої затяжної циклічної політики жорсткої монетарної політики. Це означає, що всі ключові показники оцінки активів, моделі ризикової премії та системи міжактивних кореляцій зазнають системної переоцінки. На відміну від циклічних підвищень або знижень ставок, таке "статичне" становище несе приховані, але руйнівні ризики. Проте справжня небезпека полягає не у самій цьому висновку, а у базовій логіці, яка його породила: ФРС не обирає цей шлях самостійно, а змушена його прийняти під натиском потрійного структурного тиску боргового ринку, ринку цінних паперів і політики. У цій статті буде детально проаналізовано механізми формування цього політичного глухого кута, його технічні характеристики, шляхи передачі системних ризиків і стратегічні уроки для глобального розподілу активів.

1. Виявлення обмежень інструментів монетарної політики та формування очікувань "заморожування ставки"

Головний економіст Madison Saunders під час формулювання своєї оцінки висунув важливу тезу, яку ринок ігнорує: "Вплив монетарної політики на ринок має значущі обмеження." По суті, це критика традиційної ефективності монетарних інструментів. За останні сорок років управління інфляцією, ринок і політики звикли розглядати ставкові інструменти як універсальний ключ до регулювання економіки — підвищення ставок при високій інфляції, зниження — для стимулювання економіки. Проте нинішні виклики американської економіки не є циклічною перегрівом, а глибокими структурними дисбалансами.

Конкретно, ця обмеженість проявляється у чотирьох взаємопідсилюваних вимірах:

Перший — неконтрольоване зростання фіскального дефіциту. За даними останнього звіту Бюро бюджету Конгресу (CBO), у 2024 фінансовому році дефіцит бюджету США становитиме 6,8% ВВП, що значно перевищує історичні середні значення. Більш того, цей дефіцит є не тимчасовим заходом під час війни чи кризи, а структурним дисбалансом за умов повної зайнятості. Коли фіскальна політика постійно компенсує ефект жорсткої монетарної політики, інструмент ставки втрачає свою здатність стримувати сукупний попит. Збільшення ставки на 1 п. п. може бути легко компенсовано додатковими витратами з боку фіскальної політики.

Другий — втрата якоря довгострокових інфляційних очікувань. Хоч короткострокові інфляційні дані знижуються через базові ефекти, довгострокові очікування інфляції не повертаються до цільового рівня 2%. Згідно з опитуванням Нью-Йоркського ФРС, медіана трирічних очікувань залишилась вище 3%. Це свідчить про глибоку недовіру ринку до процесу дезінфляції. При тривалому переоснащенні ланцюгів постачань, енергетичних трансформаціях та геополітичних розпадках, що знижують ефективність попиту, важко досягти зниження інфляції до цільового рівня простими заходами управління попитом.

Третій — нелінійне погіршення стану ринку праці. Виглядаючи на низький рівень безробіття, він приховує глибинні проблеми — низький рівень участі, дисбаланс у структурі вакансій і слабкий реальний приріст заробітної плати. Плоскість кривої Філіпса свідчить про значну стислість простору для маневру між стримуванням інфляції та збереженням зайнятості. Будь-яке підвищення ставки може спричинити швидке охолодження ринку праці, а зниження — неконтрольований ріст очікувань інфляції.

Четвертий — надмірна пропозиція держоблігацій і викривлення термінової премії. Уряд США змушений постійно збільшувати обсяги емісії довгострокових держоблігацій для покриття боргових потреб. Водночас, зменшення покупок цінних паперів центральними банками інших країн і внутрішній відтік депозитів з банківської системи знижують попит на довгострокові облігації. Це зменшує їхню ціну і послаблює ефективність монетарної політики — хоча короткі ставки регулюються, довгий кінець залишається високим через ризик довгострокової фіскальної стійкості. Тобто, "жорсткість" довгострокових ставок більше відображає оцінку ризиків, ніж очікування монетарної політики.

Саме поєднання цих структурних проблем змусило ринок переоцінити можливості ФРС. Кожне нове підвищення ставки вже не є простим інструментом циклічного регулювання, а ризикує лише посилити конфлікти — нерухомість і "нічого не робити" стає більш безпечним варіантом у цій ситуації. Це і є головна причина швидкого поширення очікувань "заморожування ставки".

2. "Крутизна" кривої доходності: технічні докази зменшення ефективності монетарної політики

За традиційною логікою, зниження ставок має супроводжуватись зсувом кривої доходності вниз і її вирівнюванням — короткий кінець швидко знижується, довгий — менш, але спрямованість залишається. Проте зараз спостерігається протилежне явище: короткий кінець знижується, а довгий — зростає. Це спричинило "ведмежу криву" (Bull Steepening) і "ведмежу" (Bear Steepening) криву — заплутані конфігурації, що відображають глибокі суперечності.

За цим криється три глибинних протиріччя:

Перший — автокаталіз довгострокових інфляційних очікувань. Ринок усвідомлює, що боротьба з інфляцією — не лише питання попиту. Витрати на реорганізацію ланцюгів постачань, зелені інвестиції та геополітична нестабільність створюють довгострокову підтримку високих цін. Навіть при зниженні короткострокових ставок, довгострокові очікування залишаються високоліквідними та підвищуються через ризик "відставання" монетарної політики.

Другий — політика "фіскальної домінації". Враховуючи високий рівень боргу і неспроможність його швидкого зниження, зниження ставок робить обслуговування боргу дешевшим, що може стимулювати зростання дефіциту. Інвестори вимагають більшої премії за довгостроковий ризик, що зменшує ефективність монетарних заходів і підсилює ризик фіскальної кризи.

Третій — прихована зниження кредитного рейтингу. Хоча рейтингові агентства формально не знизили суверенний рейтинг США, ринок вже реагує — довгострокові ставки відображають недовіру до здатності країни виконувати боргові зобов’язання. Це фактично означає втрату довіри до кредитної спроможності центрального банку — "передній" кінець ще можливо регулювати, а "задній" — ні.

Отже, "крутизна" кривої доходності — найкращий індикатор зменшення ефективності монетарної політики. Вона сигналізує, що ФРС поступово перетворюється з регулятора всіх ставок у "локального" регулятора, здатного впливати лише на короткий горизонт, тоді як довгий — вже залежить від фіскальної політики та ризиків.

3. Чому ставка зафіксована до 2026 року? Чотири потрійні ризики і логіка політичного застою

Оцінка щодо тримання ставки до другого кварталу 2026 року — це не оптимістичний прогноз для американської економіки, а вимушена відповідь на потрійний комплекс ризиків. Вони утворюють "неможливу четвірку" (Impossible Quadrangle), де будь-яке коригування ставки може спричинити кризу хоча б у одному з вимірів:

Перша — швидке зниження ставок може спричинити кризу з довгостроковими преміями боргових інструментів. Зменшення ставок звужує розрив між короткими і довгими облігаціями, знижує привабливість довгострокових паперів, що змушує інституції — зокрема пенсійні фонди й страхові компанії — зменшувати свої позиції у довгих облігаціях. На фоні зростаючого пропозицій, це може викликати різке зростання довгих ставок, створюючи зворотний ефект "зниження ставок — підйом довгих ставок". Таке вже трапилось у 2023 році під час кризи британських пенсій. Баєв з розумінням це враховує, щоб не посилювати кризу.

Друга — повільне зниження ставок може поглибити кризу з ринком праці. Безробіття ще низьке, але якість нових робочих місць погіршується, зростають частки тимчасових контрактів, зменшується зростання зарплат. Висловлені у 2023 році побоювання щодо слабкості ринку праці викликали паніку на ринку боргу, оскільки вони свідчать про можливий перехід у рецесію. Збереження високих ставок у таких умовах може призвести до глибокої рецесії, подібної до кінця 1970-х — початку 1980-х років.

Третя — фіскальна завислість і "смертельна спіраль". Мінфін США у 2024-2025 роках повинен залучити понад 2,5 трлн доларів нових позик для погашення боргів. Високі ставки збільшують обсяг обов’язкових платежів і погіршують перспективи боргової стійкості, що змушує додатково запозичати. Це може призвести до погіршення довгострокових інфляційних очікувань і ще більшої залежності від фіскальної політики.

Четверта — дисбаланс у глобальній політиці. Світові центробанки зараз перебувають у фазі розбіжності: Японія намагається підвищити ставки, Європейський центральний банк вагається, Австралія й інші країни дотримуються "залежної" моделі. Це створює волатильність на валютних ринках і нерівномірний приплив капіталу у різні країни, що може погіршити глобальну фінансову стабільність і обмежити можливості ФРС діяти незалежно.

Історично, ФРС застосовувала подібні "заморожуючі" стратегії у періоди рецесій: початок 1970-х, середина 1990-х і після 2008 року. В кожному разі, ці періоди супроводжувалися значною волатильністю активів і диференціацією сегментів ринку. Теперішні потрійні ризики ускладнюють ситуацію ще більше.

4. Ослаблення ринку праці: остання ланка, що запускає політичний глухий кут

Одним з головних структурних факторів є погіршення стану ринку праці, що може стати останньою краплею для ухвалення "замороження". Особливо важливим є недавнє визнання Джеромом Пауеллом "заслаблення" ринку праці, яке викликало реакцію ринків: довгострокові премії зросли, а не знизилися. Це вказує на важливий механізм:

Ринок праці — це "центральна нервова система" економіки. Його слабкість одночасно сигналізує про зниження інфляційного тиску і підсилює побоювання щодо довгострокового зростання. З іншого боку, високий рівень боргу і фіксовані витрати означають, що слабкість економіки змушує уряд брати ще більше позик, поглиблюючи довгострокову фіскальну кризу. Така ситуація породжує "проблему двох фронтів": з одного — зниження ставки може викликати падіння цін на активи і погіршення боргових перспектив, з іншого — високі ставки для стримування інфляції можуть посилити рецесію.

Якщо з'являться перші ознаки глибокої рецесії, то "найкращий" сценарій — це "очікування": не підвищувати ставки, щоб не спричинити продаж активів і фінансову кризу, і не знижувати — щоб не підсилити інфляцію. Залишається лише чекати і спостерігати, поки структурні проблеми не послабляться самі по собі.

Стратегія Madison — це найм’якший спосіб сказати: "Ми вже не можемо діяти" — і передати цю ідею ринкам. В 2024–2026 роках справжня історія фінансових ринків буде не у тому, чи підвищить чи знизить ФРС ставки на 25 б.п., а у тому, як ціни на активи переоціночуються в умовах фінансової та структурної нестабільності. В цьому процесі визначеність стане рідкістю, а "невизначеність" — новою нормою. Інвесторам слід відмовитись від інерційної залежності від політичних рішень і побудувати портфель, орієнтований на грошові потоки, якість кредиту і хеджування від структурних ризиків у "постмонетарний" період.

Історія свідчить, що кожен колапс і відновлення монетарних моделей супроводжується великими перерозподілами багатства. Ті, хто швидко зрозуміє логіку "заморожування ставок" і негайно пристосуються, матимуть перевагу у цій мовчазній революції.